Спогади. Наталія Полонська-Василенко

Дивовижна доля судилася спогадам видатної української жінки-історика Наталії Полонської-Василенко: почала писати їх у часи виїзду в еміґрацію, відразу ж по війні, і довела до понад тисячі сторінок, охопивши період від кінця ХІХ ст. до середини ХХ ст. Із того було надруковано уривки в різноманітних діяспорних виданнях, а машинопис опрацьованих авторкою спогадів загубився так, що вона не могла його й сама повернути. Тим часом, у щасливий спосіб, у Мюнхені, на паперовім звалищі було знайдено найранішу частину мемуарів, доведену до революції. Відтак, упорядник цієї книги взявся воскресити загублену частину спогадів, зібравши те, що було розкидано по періодичних виданнях. Не все, звісно, вдалося віднайти, але результат пошуків вийшов вагомий, і ось тепер уперше має прийти до читача як книга. Можна сказати, що за своїм розмахом і обширом інформації, часто маловідомої чи й невідомої, — це одна з найліпших спогадових книг, які знала українська література. Відповідно, вона не може не викликати в читача посиленого інтересу.

Уривок із книги:

«Я вирішила вступити на Жіночі курси. Вони були відкриті в 1906 році, в формі жіночого університету. Моє життя у 1906 році пішло таким руслом, що я не думала подати заяву на курси. Тепер я вирішила подати заяву про прийняття. Правда, з 1905 року стали приймати жінок до університету, але більше приваблювали курси. Я пішла розвідати про умови.

Коли я прийшла, виявилося, що директора курсів немає, приймає замість нього професор М. Ф. Хандриков, астроном. То був невеликого росту старий професор із сивою великою бородою. Він пояснив, які потрібні документи; серед них я мусила подати дозвіл мого чоловіка, без нього не мали права прийняти замужню жінку. Я довго вагалася, на який факультет подати прохання: мене найбільше приваблював медичний факультет (тоді він ще не відокремився в Медичний інститут), проте перспектива роботи в анатомії мене лякала. Таким чином, медичний факультет «відпав». Залишилося два: або природничий — зо спеціалізацією в ботаніці. Але все ж таки найбільше мене приваблювала історія, і, порадившись із батьком, я подала на історико-філологічний факультет.

В середині вересня почалися регулярні лекції: то заважали іспити в університеті, то не було закінчено ремонт. Не курсах була не курсова, а предметова система: мусіли скласти іспити з певного циклю предметів, щоб одержати дипльом, але коли саме, в якому порядку — цілком залежало від нашої волі. Так само і слухання лекцій ми могли розпочинати так, як бажали: декан стежив лише за тим, щоб протягом 4-х років прослухали всі предмети, які вважались за обов’язкові. Щодо додаткових, то тут вже не було нічого певного, і були предмети, які читалися щороку, були такі, що читались один раз і більше не повторювались».