Російський паспорт: родовід тероризму

Зараз, слухаючи численні коментарі розумних людей, часом ловиш у голові думку: який вибух інтелектуального креативу! У більш розлогій пресовій аналітиці та в соціальних мережах аж почали говорити про ознаки з’яви «нового мислення». А як вимкнеш усі комунікаційні засоби і трохи охолонеш — стає сумно: та ж усе це лише свідчення нашого чи не тотального ігнорування книжок.

Візьмемо, бодай, (не)розуміння, що таке Путін. Суспільство довго заколисувало себе: ну, так, авторитарний політик, але ж умілий адміністратор, витягнув свою країну з єльцинського зубожіння; пенсії у них тепер он які, і зарплати... В одному з недавніх українських політичних романів симпатичний персонаж має таку лінійку вимірювання державних потенцій політиків: «Найсерйозніша людина, яку я знаю після Путіна та Буша» (Сергій Постоловський. Ігри негідників. — Л.: Піраміда, 2012).

Сьогодні російський президент нарешті зібрав цілий букет адекватно–негативних епітетів. Та за всієї радикальності нинішніх висловлювань, ще ніхто не сказав: «Якщо вже так необхідно порівнювати когось iз Гітлером, то, швидше, це — Путін». А це мовлено ще десять років тому Оленою Боннер, російською правозахисницею, дружиною академіка Сахарова. Надруковано ж торік у книжці–діалозі Олени Боннер та французького філософа Андре Ґлюксмана «На захисті свободи» (К.: Дух і Літера). Діалоги відбувалися в Америці 2004–го, де останнім часом мешкала О. Боннер (відійшла 2011 року). Цитований вислів–порівняння є не мітинговою метафорою, а вислідом логічних міркувань вельми поінформованої та політично досвідченої очевидиці. Варто пригледітися до цього ланцюжка доведень.

Перш за все, О. Боннер наголошує: у посткомуністичній історії Росії геть не було «демократичної» фази за доби Єльцина — були лише ейфорійні надії–бажання, в які хотілося вірити. Навіть биті–перебиті російські дисиденти піддалися були цій ейфорії: «Щодо епохи Єльцина, то, по–перше, ми припустилися помилки, повіривши цим молодим «апаратникам», які оголошували себе демократами. По–друге, ми прогавили початок приватизації... представниками радянських еліт, лідерами комсомолу, КДБ та директорами великих державних підприємств... По–третє, ми не наполягали на необхідності реальної люстрації» (як бачимо, українська колективна думка лише тепер доходить тих самих висновків).

До всього, із протиставлення «демократа» Єльцина та «автократа» Путіна якось випала пам’ять про те, що той «демократ» розстріляв танками свій парламент і розв’язав Першу чеченську війну. Щоправда, кожен такий крок ретельно обґрунтовував діючими в Росії нормами права. Натомість «відтоді, як Путін став президентом, він навіть не робить вигляду, що поважає Конституцію... Сучасне правосуддя намагається зрівнятися, якщо не за масовістю, то в усякому випадку за брехливістю, з образами юстиції, втіленням яких були у минулому Вишинський та трійки, які клепали вироки на потоці... Не проходить жодного дня, щоб країна не робила нових кроків у напрямку, протилежному демократії і гласності... Я без коливань можу назвати цей режим «націонал–більшовицьким». Беззаконність увійшла до масової свідомості росіян як норма права, що віддзеркалює, зокрема, й їхня література. В одному з творів талановитого фантаста і водночас істеричного пропагандиста російської окупації Абхазії та Південної Осетії Кіріла Бєнєдіктова ситуацію зведено до рівня принципу: «Выбирая между нарушением закона и постоянными домашними ссорами, следует предпочесть первое» (Эль Корасон // Если, 2006, №6).

Із пані Боннер погоджується і її співрозмовник А. Ґлюксман: «В боротьбі за владу перемогли головорізи... коричнево–червоні... Союз того, що було найгіршим у нацистському тоталітаризмі і тоталітаризмі більшовицькому». Примітивно було би напряму ототожнювати гітлеризм із путінізмом: будь–яка копія взагалі проблематична, а у нових світових реаліях і поготів. Але нинішній російський режим є фашистським у головних ознаках: цілковите нехтування правами людини і юридичними правами й обов’язками взагалі та маніакальний потяг до розширення «життєвого простору». Як пише А. Ґлюксман, «Путін установив союз між «я беру своє за будь–яку ціну» і «я втримую владу, загрожуючи знищенням». Це стосується і внутрішньої, і зовнішньої політики РФ. Повномасштабна реалізація цієї доктрини розпочалася 2008–го з окупації частини Грузії. Тоді ж кремлівський політолог Дмітрій Трєнін (заступник директора московського Центру Карнегі) зазначив: «В российской внешней политике начинается новый период — приспособление окружающего мира к нуждам, интересам и представлениям Москвы... включая открытое противоборство с США» (Русский Журнал. Рабочие тетради. — 2008, №3).

По Другій світовій війні ядерна зброя перетворилася на зброю стримування і фактично втратила свою тактичну вартість. Але Росія таки створила нову зброю світової агресії — організований тероризм. «Тероризм — будь–де в світі — створювався і підживлювався Радянським Союзом... Сучасний тероризм є творінням Радянського Союзу та його сателітів», — зазначає О. Боннер. А. Ґлюксман вважає психо–філософським осердям терористичної ідеї «бажання систематичного руйнування», яке вперше проявилося в російському нігілізмі кінця ХІХ століття, потім перетворилося на практику більшовизму й зафіксоване в його гімні, далі «знайшло послідовників у Німеччині часів нацизму, а тоді мало не по всій планеті під виглядом комуністичної революційності. Ісламський фундаменталізм став третім цвітінням цього нігілізму». Причому цей останній є не так послідовником, як прямим продуктом радянської «мирної політики». Брежнєвська війна в Афганістані виростила світового монстра: «Наслідком стало екстремістське соціальне тіло, що його уособив талібівський режим» (Є. К. Бистрицький, С. В. Пролєєв, Р. В. Кобець, Р. В. Зимовець. Ідея культури: виклики сучасної цивілізації. — К.: Альтерпрес, 2003). У цьому сенсі саме СРСР несе відповідальність за теракти 11 вересня 2001 року в Нью–Йорку. А що подарує світові Путін, чиє розуміння «інтернаціонального обов’язку» можна сформулювати, за словом А.Ґлюксмана, як «Хижаки всіх країн, єднайтеся!»

Про тероризм як нову глобальну зброю масового знищення заговорили саме після 11 вересня 2001–го. Тому про нього ще нічого немає в англомовній збірці «Російський імперіалізм», що її упорядкував українсько–американський історик Тарас Гунчак — у США вона вийшла двома виданнями у 1974 та 2000 роках, український переклад з’явився лише 2010–го (К.: Києво–Могилянська академія). Тут у статті самого Т. Гунчака наведено новітню хронологію антиукраїнської поведінки Росії, яку тепер важко означити інакше, ніж тероризм. Автор пригадує, що початком розігрування кримської карти стала постанова Ради Федерації 1992 р. про «повернення». Тоді «російські урядовці обговорювали можливість застосування ядерної зброї в попереджувальних цілях. Ця теза отримує підтвердження у розмові Бориса Єльцина з прем’єр–міністром України Костянтином Масиком. Те, що такі ідеї і розмови блукали владними коридорами Москви, засвідчує також інтерв’ю, надане першим мером Санкт–Петербурга Анатолієм Собчаком журналістові однієї з паризьких газет». Далі була провокація з будівництвом дамби через острів Тузла (2003), коли глава адміністрації президента РФ Алєксандр Волошин заявив: «Росія ніколи не залишить Україні Керченську протоку... і якщо треба, зробить усе можливе і неможливе, аби відстояти свою позицію... Якщо буде потрібно, ми скинемо туди бомбу!» Й нарешті 2008–го, коли відкрилася можливість приєднання України до Плану дій щодо членства в НАТО, «на закритому засіданні Ради Росія–НАТО президент РФ Владімір Путін пригрозив, що у разі вступу України до Північноатлантичного альянсу вона може припинити існування як єдина держава... Зокрема, Росія може анексувати (насильницьким способом приєднати до себе) Крим і схід країни».

З усього цього добре видно, що проголошувана нині українськими урядовцями стратегія «мирного» уникнення провокацій — безперспективна. «Держава–чудовисько... постісторичне, постфілософське і постетичне суспільство», очолюване вождем зі «справжнім талантом хамелеона. .. менталітетом шахрая» (вислови А. Ґлюксмана), зірвалася з ланцюга і творитиме провокації, аж поки вони не спрацюють. Приведення війська до боєготовності та мобілізація — це опір російській армії. Але ж є ще «красногвардійці» Путіна, стримати котрих українці без зброї не зможуть — а ті таки чинитимуть теракти у найнеочікуваніших місцях України, сіятимуть страх і паніку у спальних районах міст. У книжці «На захисті свободи» передбачено і цей сценарій: «Коли тероризм здійснює збройні напади на пересічних людей, останнім треба дати засоби для опору, іншого вирішення немає».

А що ж Захід, виступить проти Путіна насправді? Іще один французький філософ писав: «Напад 11 вересня 2001 року став для України більшою катастрофою, ніж для Сполучених Штатів, які надто зблизилися з Росією (котра, до речі, не змарнувала цієї нагоди) і тепер поглядають на всі «погані» вчинки Владіміра Путіна із розчуленою поблажливістю» (Ален Безансон. Лихо століття: Про комунізм, нацизм та унікальність голокосту. — К.: Пульсари, 2007). А. Ґлюксман пише, що невтручання Заходу в російську різанину в Чечні (книжка «На захисті свободи», нагадаю, створювалася до агресії проти Грузії) здатна обернутися непропорційними втратами для цивілізованого світу, як уже було в історії: «Знехтувавши правами людини у 1933 році, ми зібрали п’ятдесят мільйонів загиблих».

Ясна річ, воювати Заходу не хочеться. Може, ну її, ту далеку Україну, — якось із Росією домовимося? З терористами домовитися неможливо. Поки столицею глобального тероризму є Москва, кожний мирний день може стати для громадян Заходу останнім. Звичайно, політика — то є мистецтво компромісу. А філософія — то є розуміння принципової неможливості деяких компромісів: «Ніколи не буде миру без свободи. Права людини не є моральним доповнення душі, вони є вимогою здорового ґлузду... Свобода на околицях світу є головною умовою миру в метрополіях» (А. Ґлюксман).

[ПРИДБАТИ КНИГУ]