Aктуальна мода на класику

Відсутність у присутності, так іноді хочеться означити літературну компаративістику у вітчизняному літературознавстві. Тобто вона є: існують кафедри, захищаються дисертації, з’являються публікації, але все якось кволо і, що найгірше, не впевнено.Можна багато дискутувати про славні часи радянського минулого, думати про те, що тоді у науковій сфері було добре, а що — кепсько. Як на мене, абсолютно спотворений розвиток гуманітарних наук лежить на совісті «найсправедливішого» з усіх світів. Серед жертв режиму була й літературна компаративістика. Довго ще доведеться філологам надолужувати втрачене і переживати хвороби росту, коли водночас на голову «впали» психоаналіз, деконструкція і постмодернізм — зі своїм понятійним апаратом, власною методологією і, зрештою, з власною ідеологією.

Хоча, до певної міри з теорією літератури не все було вже зовсім кепсько. Хто хотів серйозно займатися цією галуззю літературознавства, той якщо не знав про американську нову критику, то знав про формалізм, якщо не читав паризьких структуралістів, то читав празьких, не мав доступу до феноменології Гусерля, зате мав Потебню. Зрештою, пам’ятав про Лукача і Бахтіна. Звісно, потрібно було шукати шлях балансування між фаховим удосконаленням і притиранням із системою.

З літературознавчою ж компаративістикою ситуація була набагато складніша. Саме існування такої гуманітарної дисципліни підважувало багато ключових моментів функціонування радянської тоталітарної ідеології. Адже порівняльне літературознавство спонукає до уважного ставлення до Іншого, стимулює бачити не лише себе, свій світ, а й відкривати для себе іншу культуру, літературу, шукати не лише відмінності, а й спільності. Допіру про існування такої галузі компаративістики, як імагологія, в Україні, крім Дмитра Наливайка, знало дуже вузьке коло людей. Літературна компаративістика була не зручна для радянської гуманітаристики з багатьох причин, що призвело до зведення її на маргінеси, а подекуди і до повного зникнення із наукового дискурсу.

Особливо болісним це було для української науки. У російському літературознавстві взаємовпливи російської та зарубіжної літератури досліджувалися досить активно, вже починаючи з 60-х років минулого століття. Зрозуміло, що це пов’язано не лише з природою наукових розвиток, а поза-літературні контексти тут мали особливе значення. Якщо додати замкненість українського інформаційного простору з можливістю працювати лише у північно-східному напрямку, то нинішня ситуація з вітчизняною літературознавчою компаративістикою виглядає цілком очевидною і закономірною.

1996 року видавництво «Літопис» видало «велику зелену книгу» – «Антологію світової літературно-критичної думки ХХ ст.» за редакцією Марії Зубрицької (у співпраці з Ларисою Онишкевич та Іваном Фізером). Ця читанка стала настільною книгою не лише для студентів. Навіть сьогодні, після стількох років, що минули від часу першого видання книжки, вона залишається актуальною і корисною для тих, хто потребує стислої й ґрунтовної інформації про основні тенденції розвитку теорії літератури ХХ ст.

Подібна доля, без сумніву, очікує й на антологію з сучасної літературної компаративістики, упорядковану професором Дмитром Наливайком, котрий не один десяток років присвятив популяризації – у доброму розумінні – цієї галузі літературознавства. Завдяки його зусиллям українська літературознавча компаративістика актуалізувалася. Спадають на гадку його численні наукові праці, такі, як «Спільність і своєрідність. Українська література і європейському контексті» (1988), «Козацька християнська республіка. Запорозька Січ у західноєвропейських літературних джерелах» (1992), «Очима Заходу. Україна в рецепції Західної Європи ХІ — ХVІІІ ст.» (1998), «Літературна теорія і компаративістика» (2005), «Компаративістика й історія літератури» (2007). Кожна з цих книжок стала подією в українській науці. Разом з тим, можна сказати, що серед українських компаративістів на дослідження такого високого фахового рівня мало хто наважується. Такий стан речей пояснюється тим, що досі не було якісного вітчизняного видання, присвяченого саме питанням історії та теорії літературознавчої компаративістики. Не було від чого відштовхуватися. Так, в обігу були російськомовні видання праць Д. Дюришина, А. Діма, знали ми В. Жирмунського, особливо те, що він писав про генологію. Зрозуміло, що не можливо заперечити надзвичайно важливий внесок у розвиток українського порівняльного літературознавства, зроблений А. Волковим, чи А. Нямцу, — у них за плечима ґрунтовна літературознавча школа, закорінена у традиціях правдивого наукового академізму. Деякі інші літературознавчі осередки також намагаються працювати у напрямку порівняльних студій. Але, попри все, літературознавча компаративістика залишається такою собі terra incognita, до якої молоде покоління боїться підступитися ближче, вважаючи теорію літератури актуальнішою і динамічнішою для сучасної ситуації, а подекуди боячись експерименту, або й за браком літературної ерудиції, невмінням бачити літературний процес у цілому.

Тому антологія «Сучасна літературна компаративістика: стратегії і методи» потрібна саме для того, щоб показати багатство методологічного інструментарію порівняльних літературознавчих досліджень. Ґрунтовна вступна стаття упорядника «Літературна компаративістика вчора і сьогодні» окреслює історію розвитку і нинішню актуальність цієї галузі літературознавства. Це не просто окреслення основних етапів становлення компаративістики від перед-наукового — до правдивої науки. Це захоплива інтелектуальна пригода, яка демонструє неймовірну ерудицію автора, і заповнює певну лакуну в усвідомленні механізмів розвитку гуманітарних наук. Дмитро Наливайко з’ясовує, як відбувається взаємозбагачення теорії та історії літератури саме за допомогою введення компаративістичного компоненту. Адже неможливо провести чітку межу, наприклад, між тим, де рецептивна естетика Ганса Яусса є цариною теорії літератури, а де — компаративістики.

Книжка складається з семи тематичних блоків: «Засади і функції», «Теорія і методи», «Порівняльне літературознавство і теорія літератури» тощо. У них представлено тексти фахівців зі світовим ім’ям. Деякі імена є знаними в Україні, деякі вводяться в обіг саме цим виданням. Адже якщо дослідження Нотропа Фрая, Юрія Лотмана, Діоніза Дюришина відомі в Україні і досить активно використовуються, то праці Стівена Тетеші де Зепетнека, Адріана Маріно Франсуа Жоста стануть для багатьох відкриттям.

Думаю, що молодим науковцям особливою поміччю на шляху до власних наукових пошуків і розробок стане розділ «Література в системі мистецтв», представлений роздумами авторитетного компаративіста Ульріха Вайсштайна. Назва його статті «Порівняння літератури з іншими видами мистецтва: сучасні тенденції та напрями дослідження в літературознавчій теорії і методології» промовляє сама за себе. Думаю, що вона стане в нагоді тим літературознавцям, які самостійно намагаються рухатися в бік інтердисциплінарності, але потребують допомоги в методологічному обґрунтуванні напрямку свого пошуку. А дискусійна стаття того ж автора «Взаємовисвітлення літератури та музики: сфера компаративістики?» спонукатиме до роздумів про зв’язки між літературою і живописом, літературою і коміксом, літературою та кінематографом, літературою і кібер-простором тощо.

Кожен розділ антології важливий і цікавий, проте заключний розділ книжки «Українська і слов’янські літератури в компаративному аспекті», де розміщені праці видатних українських літературознавців минулого Д. Чижевського й О. Білецького, є важливим для «вписування» не лише української літератури, а й українського літературознавства у світовий контекст. І Чижевський, і Білецький є знаними в Україні, проте з особистого досвіду мушу з гіркотою зазначити, що по-справжньому почала цінувати науковий доробок Білецького, лише перебуваючи на навчанні у Польщі. Звісно, це не додає мені честі як студентці, але, думаю, сам факт доволі знаковий.

В антології ж нам пропонуть подивитися на місце української літератури з одного боку у слов’янському контексті, а з іншого – у світовому. Тривалий час чи не єдиним напрямом для порівняння української літератури був російський. Зрозуміло, що такий стан речей був спричинений не літературною ситуацією. Про це, власне, Дмитро Наливайко говорить у Вступі до книжки. Натомість порівняння з іншими слов’янськими літературами і контекстами дає можливість глибшої інтерпретації і кращого розуміння механізмів розвитку української літератури.

Цілком природно, що українська гуманітаристика останніх десятиліть суттєво змінилася. З’явилися нові теми, трансформувалася сама мова досліджень. Мова українського академізму стала іншою. Можна констатувати той факт, що відбулася посутнісна вестернізація подачі матеріалу. Це виявляється навіть у зовнішньому вигляді академічних видань. Часом ці зміни є цілком виправданими, часом – впадає в очі надужиття науковою кон’юнктурою. Інколи навіть виникає питання: «Невже правдивому академізму вже не залишилося місця у вітчизняній науці?» Антологія демонструє, що високий академізм завжди є актуальним. І це швидше питання поваги до себе, до того, що робиш, і до свого читача. Повагою до себе є фаховий підхід у всьому, починаючи від якості перекладів, мови текстів. Свідченням поваги до читача є розміщення коротких біографічних довідок про кожного з авторів, чиї тексти розміщені у книжці, детальний іменний покажчик, навіть стиль оформлення книжки. Думаю, що поява Антології мусить спричинити якісні зміни не лише в галузі літературознавчої компаративістики, а й служитиме підвищенню загального рівня української гуманітаристики.

[ПРИДБАТИ КНИГУ]