Грустить не буду больше. Японская повесть. Андрій Подоляка

ПЕРЕПРОЖИВАННЯ


Рецензія на книгу:


Андрей Подоляка. Грустить не буду больше. Японская повесть – К: ВД «Києво-Могилянська академія», 2013


Індивідуальні, особисті, приватні, інтимні переживання є в останні два десятиліття ключовим елементом «актуальної» прози. У ситуації «часу без героя» насправді героєм стає (чи намагається стати) автор – «я-герой»; і кожен досвід тут видається однаково цінним принаймні тому, що немає іншого. У такий спосіб твориться «література стильових пошуків, новозмін у самій оповідній сфері тексту: нарація або ж набуває гіпертрофовано інтимного, сповідального характеру, або ж наближається до публіцистики; актуалізується інтертекстуальна гра, гра словом, його смислом, звучанням; прикметною ознакою літератури стає синкретизм, більша відкритість текстів до різних інтерпретацій тощо. Прагнення кардинального переосмислення попередньої системи художніх цінностей веде як до посилення суб'єктивного, абсолютизації власної світоглядної позиції автора, так і навпаки – до нівеляції, девальвації авторського особистісного начала, спричинює явище постмодерного стильового еклектизму». І далі: «Для сучасної української літератури явище, пов’язане з особливостями функціонування в тексті автора й персонажа, стає знаковим. Відбувається їхнє взаємоперетікання, змішування в тексті твору» (Олена Поліщук. Автор і персонаж в новітній українській прозі. – К.: Фоліант, 2008. – С. 6 – 7). Віктор Неборак цілком підставово вважає, що «усе найцікавіше, створене українськими прозаїками після проголошення незалежності України, можна назвати «версіями автобіографії» (Критика прози: статті та есеї / В.Неборак, І.Котик, М.Котик-Чубінська, М.Барабаш, К.Левків. – К.: Грані-Т, 2011. – С. 81).
Дебютна повість Андрія Подоляки «Грустить не буду больше» не лише цілком укладається в рамці такої тенденції, а і є її свого роду апотеозою – адже тут виявляємо всі ключові ознаки такого типу письма, притому максимально сконцентровані, «згущені» й нерідко доведені до крайнощів. Нагромадження взаємопоборювань і взаємозаперечень виявляється одразу ж – на рівні форми, яка мовби метається між спогадом і щоденником – жанрами водночас дуже близькими й радикально протилежними. Адже сама природа щоденника така, що він фіксує «ситуацію тут і тепер», спираючись на живу суб’єктивну емоцію, – тоді як спогад мусив би скориґувати цю емоцію у відповідності з наступним досвідом і оприявлювати її як пережиту. Тут ці розрізнення стираються: почуття заступає собою досвід, заміняє досвід, витісняє (в психоаналітичному розумінні цього поняття) досвід – і в результаті маємо текст як розщеплену структуру, як «хаос сповіді» з деконструюванням самого поняття інтимності.
Ясна річ, така форма видається цілком хаотичною, а може, навіть і не-формою – у тому сенсі, що саме поняття «форма» передбачає щось на кшталт хоч і дощенту погнутої чи навіть розбитої, та все ж «посудини», у яку текст «улито»; а тут нібито й натяку на «посудину» немає – текст мовби «вилито» на поверхню, по якій він розтікається, як сам собі хоче. Утім, це насправді перше враження – а перші враження дуже часто виявляються оманливими. Так і тут: при ближчому розгляді виявляємо, що саме таку форму (як практично безальтернативну) диктує сюжет, в основі якого щонайгостріша емоція, котра – незважаючи на певну часову дистанцію між «описанням» і «описуваним» (отже, щоденник-який-не-щоденник) – сприймається не як пережита, а як така, що переживається саме нині (отже, спогад-який-не-спогад). Така ситуація може бути прописана художньо достовірно лише в тому разі, якщо виключити можливість будь-яких лінійних вирішень – лише «пунктирні», лише «розриви», чи то пак, означена вище «розлитість».
Тут не можна не завважити, що коли така нестерпно сильна емоція не просто прописується в сюжеті, а, властиво, сама є сюжетом, то текст у цьому випадку органічно «диктує» не прозову, а поетичну форму її художнього втілення. Пригадаймо бодай «Із теки самовбивці» Петра Карманського чи хрестоматійне «Зів’яле листя» Івана Франка, ба навіть Ґетевого «Вертера», писаного у формі листів, а фактично поезопрозою. Утім, наш автор воліє не апелювати ні до цих, ані до інших загальновизнаних взірців, і то не випадково. Поетичні елементи в його повісті хоч інколи й присутні, але їхня роль не є визначальною з тієї причини, що нестерпна емоція героя хоч і є «хворобою кохання», та все ж має дещо іншу природу, аніж та, що її описували класики. Якби кохана в текстах Ґете, Франка чи Карманського раптом виявила в собі хоч дещицю почуття до героя, то вона цим не лише одразу ж відвернула б від його серця «отсей маленький інструмент, холодний та блискучий», а й зробила б цього героя незмірно щасливим. Для героя ж Подоляки, як видається, кохана такого значення насправді не має і такого впливу справити за жодних обставин не зможе, – для нього це лише символ, лише уособлення його нещасть; він наділяє її «статусом» причини, щоб ту причину якось для себе сформулювати, – але фактично вона причиною не є, а лише симулякром, тоді як справжні причини (не одну, а цілий комплекс) він мав би пошукати в самому собі. Ясна річ, він неспроможний на це – звідси й «заміщення» (термін, активно вживаний у психоаналізі).
Отак ми дійшли до ключового запитання: а чи справді героєва нестерпна емоція, любовна пристрасть, є сюжетом повісті Андрія Подоляки «Грустить не буду больше»? На перший погляд, тут нібито й сумнівів не мало би бути, адже в тексті описано саме це – і саме так, як і мала б палати такого штибу пристрасть. Та коли скласти один з одним усі ті чинники, про які ми вели мову вище, то виявиться дещо інше: якщо спогад-не-спогад такий гострий, що він сприймається як щоденник-не-щоденник, і якщо структурні розриви регулярно відсилають героя до ще задавненіших – і, тим не менше, не менш гострих – спогадів-не-спогадів, то цілком органічно напрошується висновок, що ми маємо справу з психоаналітичним перепроживанням травми, а відтак і привідкриванням справжніх причин сексуального неврозу.
Утім, література, ясна річ, не медицина – не її справа ставити діагнози. У випадку з повістю Андрія Подоляки ми, без сумніву, маємо справу саме з художньою літературою, притому дуже цікавого і напрочуд рідкісного на наших теренах штибу – психоаналітичною прозою. В сучасному українському письменстві цей украй непростий пласт на високому художньому рівні розробляє фактично лише один письменник – Степан Процюк (романи «Інфекція», «Жертвопринесення», «Тотем», «Руйнування ляльки», повість «Бийся головою до стіни»). Звісно, парадигма Процюкового проникнення в тему суттєво ширша – але ж і його майже двадцятирічний досвід промовляє сам за себе, тоді як Подоляка (не забуваймо) пропонує нашій увазі наразі дебютну повість. Але ця повість – попри те, що до неї можна висувати чимало завваг, – видається мені цілком переконливим дебютом далеко не лише тому, що авторові вдалося притомно прописати в ній відповідну психоаналітичну симптоматику, і навіть не лише через те, що в ній виведено актуальний тип загубленої в мультикультуральному просторі сучасної людини. Усе це нормально – а ненормально було б, якби цього ми тут не знайшли. Важливо інше – те, як молодий письменник дає собі раду з непростим матеріалом і що нового він привносить. У Подоляки це наструнений «японський» нерв – соковите проявлення «перетину культур», притому таких віддалених, закладене тут майже на ментальному рівні, а в тексті виражене через структурні «викривлення» лексики, граматики, але передовсім – синтаксису. Це саме ті речі, які дають підстави стверджувати, що Подоляка має шанс стати автором не лише цієї повісті, – що цим текстом письменник, власне кажучи лише починається.
Звісно, цей початок доволі контроверсійний, у кращому випадку він – завдяки своєрідному осмисленню «вічної» теми і формі цього осмислення – здатен навіть спричинити скандал. Одначе, як на теперішні часи, це не мінус, а лише плюс для дебютної книжки.


Іван Андрусяк,
письменник, літературний критик, журналіст, перекладач, член НСПУ та АУП, лауреат багатьох літературних премій, член українського центру ПЕН-клубу